Записано з уст подруги Світлани в квітні 2022

Пам’ять впирається йти у ті моторошні 10 днів..

Психіка категорично відмовляється приймати це звірське військове вторгнення та його наслідки. Разом з тим, з підсвідомості виринають картинки нашого веселого дружнього життя в нашому чудовому будинку.

Усвідомлення того, що ми дивом вижили, дивом виїхали і наші діти з нами - надає сил.

Я не знаю як би все обернулося для моєї сім’ї без підтримки Світлани і не хочу думати про це. Я їй просто безмежно вдячна.

Війна застала мою родину в заміському будинку біля Макарова. Хоча й були сповіщення про можливий наступ військ рф, я не вірила. Принаймні, загроза не могла прийти з території Білорусі. Але о п´ятій ранку 24 лютого почалося бомбардування, поїхала важка техніка росіян.

Світло зникло першого ж дня.

В будинку разом з друзями нас було 30 осіб. Точно в «Рукавичці».

Укриття не було.

Всі дні ми то лягали на підлогу, то вибігали в поле в окоп, який викопали наші хлопці. Несамовитий гуркіт літаків, гелікоптерів, танків! Шибки тремтять! Вибухи чути так близько! Це не описати. Ні з чим не порівняти той жах.

Виїжджати було небезпечно, але чоловіки наказали, щоб ми більше не зволікали ні хвилини.

Ми схопилися, хто в чому був. Абсолютно жодних речей, тільки документи. Чоловіки залишилися.

Жінок та дітей повіз Сергій з тероборони сусіднього села. Завіз за 15 км, а коли поїхав ще вивозити людей… загинув.

В чужому будинку ми пробули ще два дні. Безкінечні дні. Бо інтенсивність воєнних дій довкола була така ж, як у нашому селі. А в обмеженому просторі натовп людей, мама якій 78 років, діти і немовля. Години, години, години у підвалі виморожують до кісток.

В моменти мого цілковитого виснаження від постійної напруги і без сну, телефонувала Світлана. Заряджала силами, відновлювала стан. Її підтримку я відчувала постійно. Її підтримка безперебійна, на відміну від мобільного зв´язку. …Світлана однозначно допомогла мені пройти це випробування. І я так безмежно вдячна їй.

Взагалі-то, зі Світланою ми товаришуємо вже шість років. Вона допомогла мені в багатьох життєвих ситуаціях. В мене велика колекція її пробуджених кристалів. Я їх зберігаю у вазочці і маю серед них улюбленців. Наприклад, коли збираюся десь поїхати, питаю в кристалів: «Хто зі мною?». З заплющеними очима вибираю якийсь - він мені, як оберіг дня. А часом, з тих чи інших кристалів викладаю п´ятий вимір і просто сідаю в нього чи лягаю спати.

Кристали працюють так тонко і так дивовижно. Я вже чудово це знаю.

Нажаль, на початок війни всі мої кристали залишилися в Києві. Зі мною було лише намисто і один прекрасний фіолетовий кристал. Він мав багато-багато граней і виблискував промінчиками, яких не злічити.

…настала година-ікс. Танки рф зайшли на нашу вулицю і почали винищувати людей, котрі не залишили своїх домівок. Чоловіків розстрілювали, когось з жінок лишили, когось ранили. Я зателефонувала Світлані: «У підвал чи втікати?!!» У відповідь почула «Тільки не в підвал!».

Негайно у дві машинки (одна з яких розрахована на дві особи), нас вмістилося 12 жінок та 3 дітей. Їхали навіть у багажнику.

Ми їдемо через поле. Гуркіт з усіх сторін.

Поруч в заповіднику розташувалася колона танків рф. В цей час ЗСУ збили літак і він упав зовсім близько на ліс.

Вогонь, стовп чорного диму.

Доїжджаємо до блок-посту орків. Нас зупинили.

Очі-шпаринки розглядають кожну з нас, дивляться, ніби свердлять наскрізь. І ми… повільно… рушаємо.. ми всі як одна в стані шоку.

Я була за кермом і не уявляю, як я керувала. Що мною керувало.

Вже пізніше, коли ми, та й увесь світ, дізналися про жорстокі зґвалтування в районах Київської області, ми вкотре здригнулися від думки… нас повна машина дівчат, яким трохи за двадцять. Всі красуні. Ми ж були як наживка для звірів…

Десь на тому шляху і загубився мій фіолетовий сяючий кристал. Світлана пояснила, що він взяв на себе; що кристали губляться чи розбиваються, коли відслужили.

Наступний блок-пост був уже НАШ. Захисники дізналися чи потрібна нам якась нагальна допомога. Спробували заспокоїти. Видали підгузки для немовляти, старшеньким дітям олівці, розмальовки. Від цієї хвилі тепла і уваги ми розревілися.

Зовсім були не в стані зупинити сліз. Це був емоційний шквал. Найбільший стрес, який ми коли-небудь проживали.

Коли ми дісталися Тернополя, дісталися безпеки, то продовжували молитися за наших чоловіків, які все ще лишалися в нашому будинку біля Макарова.

Що там діялося, це окрема історія. Наші чоловіки пережили полон. Копали ями і ховали багатьох. Лікували, як могли, чим могли.

Ми досі в розлуці, бо ми за кордоном, вони в Україні. Скучили. Змучились. Хочеться додому. Хочеться повернутися до свого життя.

Ми віримо що мир вже близько.

26 березня в мене був День народження і мені зробили чарівний сюрприз - привезли з Києва велику частину моїх кристалів!

Пробуджені кристали допомагають триматися в цей складний період.

Я знову дякую Світлані і хочу, щоб якомога більше людей скористалися її даром. Адже ми всі разом маємо відновлювати Україну і мати для цього неабияку енергію.